Юрій Завадський - Тілом
 

 

 

Юрій Завадський

Тілом 

 

 

Коли зустрінеш

Аби ти відчув себе людиною, з руками й очима,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Аби ти дійсно зрозумів, що ти почуваєш,
коли цілуєш свою однокласницю,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб тобі врешті потеплішало, і сніг танув на долонях,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Аби ти радів поступу довкола
та сміливо витрачав гроші на власні зручності,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Аби ділитися з коханцем ковдрою,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб ти роздивлявся напружені брови незнайомки,
поки вона спить на сусідній полиці смердючого плацкарту,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Аби ти чекав дочку біля її школи, а вона,
бліда від хвилювання, бігла до тебе тонкими своїми ногами,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб тобі приходили несподівані листи
з подарунками та запрошеннями, а ти, не відкриваючи,
кидав їх у сміття і брався до роботи,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб ти міг думати про втрачене, котрого більше, аніж здобутого,
бо тобі бракувало сміливості визнавати свою несміливість,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Аби ти мовчав і мовчки радів,
що з тобою поети й актори гутарять як зі своїм,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Аби тобі було тепло від холодного помідорового соку,
що гасить він тягучістю вогонь дешевої горілки,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб друг твій, упившись, пропалив цигаркою дірку у твоємі лікті,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Аби ти міг дихати гуркотом старечих мотоциклів,
що гублять себе потроху з кожною краплею мастила на асфальті,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб твоє кохання ставало ще ніжнішим
і навіть прозорим від спільних зусиль досягнути якогось орґазму,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб убивці були ніби діти
перед обличчям твоїх віршів, розгублені,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб ти не боявся зустрітися поглядом із незнайомцем,
що натирає долонею свого налитого хуя,
удавано ховаючись за зіржавілим трактором,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Аби ти врешті наважився користуватися
перевагами сучасних комунікацій, бо твоя вразливість
насправді нікого більш не вражає,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб ти міг виживати за рахунок різниці вартостей,
і радіти кожній заробленій гривні,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоби вдалося тобі втекти з міста, що стоїть на смітті та собачому гівні,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Аби твоя впевненість була опорою для інших,
а сім’я твоя була закритою, ніби мушля,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб ти мовчав, коли тебе вбивають,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Радість раптом поміж усіх, і ти щоб радів з усіма,
хтось повинен перерізати комусь горло.
А тепер у церкві сільській щоби покірно стояв,
збираючи в ноги холод і цвіль у легені,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб сорочка вранці випрасувана,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб пошанівок і ввічливість,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб курка варена, петрушка й чебрець,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб вервиця-транквілізатор,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб чинний квиток,
хтось повинен перерізати комусь горло.
Щоб світанок, хтось повинен перерізати комусь горло.

Уся моя любов виснажена, уся моя любов...

 

 

Як стиснені зуби

Осінь така ненажерлива, осінь така порожня,
ми безіменні, ми ще геть школярі,
ми порожні, осінь геть вихолола,
осінь така прикра, ми залишилися без облич,
осінь спопеліла, осінь без голосу,
осінь, написана олівцем, осінь у теплі незнайомої піхви,
осінь у ритмі сідниць,
осінь така розчарована,
ми йдемо нізвідки,
осінь така виразна, ми проминаємо без слів,
осінь така тиха, ми навіть не кохалися,
осінь така порожня, ми — порожні,
осінь така порожня, ми — порожні,
осінь така порожня, ми — порожні,
осінь така порожня, ми — порожні,
осінь така порожня, ми — порожні,
осінь така порожня.

 

 

 

Вважай мене апостолом

Із собакою молитвенним,
що пахне зрозумілою густою сечею,
і птахом потворним, що анус виставляє іконам,
білим іклам батьківства, що ніби персами світяться,
радянським вулицям свідомостей,
і радянським позиціям у ліжку,
і радянським сірястим безмозким капелюшкам,
у котрих сміх дитячий змішується з орґазмами,
котрі єдина аналогова радість цих скотів,
автам коханчиних пальців,
і грудям її м’якосердим, і волоссю асфальтному.

Я при дорозі,
я побіч, я величезне обличчя,
я слова порозуміння, я омана, я полуда.

Я обережний, але роздягайся
зі своїх інтелектуальних панчіх,
я шукатиму твій орган розуму,
що стримітиме посеред розгорнутих книжок.

 

 

 

Припинив небо

Небо крізь ясенове листя —
двадцять чотири
кадри. Ніби молоко
ллється до кави.

Ані з демонами, ані
з дорогою себе не порівнюю:
мовчки відсиджуюся.
Бачу себе школяркою
з маминими косичками
і батьковою гривнею.

У теплому потоці
пільних вітрів — гниття
і цвітіння. Із першої точки
в останню тіні пересуваються.

Ця спека заклеює мені
рота, ці свідки —
свідчать супроти, ці цвинтарі —
без відгону сперми.

Дівча рудооке, — такою собі здаюся.

А вітри вгорі, в ясенах,
не часто є справа до них,
я бачу. Ясно, що
я граю супроти часу.

Школяркою зникомості
у руйнуванні, вмиранні й архівації,
витискаю посмішку постійних зубів
і рожевого язика, і я ще не знаю,
ким доведеться назватися.

Я пахну тим вітром,
що кадрує смерть і похіть,
і голі хлопці в ставку — моя віра:
на шиї йому вишу, на шиї…

Оксанка, Іринка, Віруся,
Олюся, Марічка, Галинка,
Тетянка, Богданка,
Наталочка.

Вираховую відстань крізь густе спекотне повітря,
і що довшим стає цей спітнілий і пересичений шлях,
то більше я вірю, що дівчинкою я розумію свої зворушення,
усі порухи нервів у носі й простаті,
усі грошові негаразди і вперту обструкцію,
я за шкільною партою, готова переказати всі вивчені вірші,
не розуміючи зовсім нічого.

І як далеко затягне мене дорога, чи знаю?
Куди всі померлі прямують, яку із доріг вони обирають зазвичай,
і як у прибої підгнилих цибуль й картопель
впізнати властивий призапах вмирання людської істоти?

Чергова пилючна хвиля
зрізає яскравість із листя,
у демонів цього часу — спечені лиця,
і виють вони від безсилля.

 

 

 

Зненацька, насіння

Зненацька, зненацька,
насіння ластівок розсипали, насіння ластівок.

 

 

 

Квітка-сирена

Кому ти кінчив в обличчя,
тонковустий і тонконогий коханцю,
коліна, як зморщені яблука, почорнілі, забуті.
— Я ще щось хотіла, — каже він голосом підлітка.
Марнується твоя безоплатна брехня,
і веґанська дупа, впакована в джинси,
окуляри в спермі, котра рідне, поки говоримо.

Отче наш, котрому похуй на любов,
ти навчив нас мислити й спати.
Боги, як мідні тарелі, сходять над провінціями,
виють естрадно, українською мовою, що ноги не голить,
і ти між них педиком.

 

 

 

 

Приходять до мене

Книжка, котру довелося купити,
є наслідком незручної розмови,
з якої не міг виборсатися.
Книжка-непотріб.

Мрію про Криворівню,
про звалища пластику й звуків,
пилорами, що пахнуть мокрим і паленим.

Ця книжка про мулькі капчурі
на кістлявих стопах,
про церу на обличчі,
що майже прозора.

Приходять до мене:
«Брате, брате…»

Блискавка в мозку,
тріснута дека скрипки,
її стогони, що більш уявні,
аніж удавані.

Голод, що веде мене
з книжкою та спорожнілими гуцулами,
недосяжною гортанню,
недосяжними п’ятами,
клітором та ніздрями,
котрих торкатися не насмілююся,
наче гарячого хліба.

 

 

 

 

Із телевізора

Із телевізора втоми абсорбую щось неуважно.
Мабуть, у тому є переваги.

Не варто просити часу, котрого нема:
ще словами не ситий, але вже в’язниця.

Хотів сказати:
повчальна твоя любов, —
але все позаду, мій дорогий друже.

Я не сплю, бо все повертається
принизливою розмовою.
І допоки є ця сльота —
димить румовище.

 

 

 

Цигарка знервована

Цигарка видається особливо довгою в роті коротуна,
пляшка вина, золота оправа.
Голуби, що доїдають один одного,
шум, шум і смітник-діалог.

Шум наполягає:
людина, яка має носа,
людина, яка говорить і плюється,
людина з двома ногами,
людина гучна і неврівноважена,
людина наодинці,
людина гучна і вибухова.

Коротун не сходить з милиць, інтерпретує письмо,
виволікаючи дріб’язок значень і семпли для повторення.
Сміх виповнює простір та тягне за собою.

Вулиця, вплутана в транспортні кишки,
і голуби, що раптом зриваються з тротуару
сірими плямами.

Звідки сміх? Дві дівчини.

 

 

 

Місто, одне з міст

Малюю на брудному шклі авта
свою лють.

Ось мій прикрий друг,
з яким не можу більш говорити.
І тут людина, слизька від нестриманості,
з якою не вітаюся. Тут очі вчительки,
яка нічого не вчить. Тут спільноти,
що практикуються в протистоянні.

За шклом усього лиш місто,
корпуси самозаглиблених авт,
жінки повертаються з праці,
світиться магазин помилок,
черевики для інших,
що не збираються визнавати чужої інакшості
ані завтра, ані ніколи.

Те, що сьогодні роблю,
повинен робити завтра. Здаюся собі великим,
я, мізерний і нинішній.

 

 

 

Іграшка

Я тут сам — читач.
Палець до пальця.

 

 

 

 

Мінливий, бо менший

Мінливий, бо менший, бо вспадкував неспокій.
Поволі вікно розчиняється.
Альба, залізне горня, ранкова
прохолода, люципер, аврора.
Усі перемоги — з кров’ю.

У відносинах — моторна олива та м’ясо,
і забування, — шумить у темряві річка,
креше каміння без жодного спалаху.
Алкоголь знелюднення набирає критичної
маси, поки не тріскає довгою рискою.

Тоді шкода, що не злягався з будь-ким,
що не скористав із перешкод і ризиків:
був м’ясоїдом, а зійшов на коріння і трави,
ніби ніхто і ніколи мене не впізнає
посеред зчужілого ранку.

 

 

 

Біля риб

Хочу близькості, але випадково стаю чужим,
кишки з мене виходять після ікри,
котра чекала звільнення.

Хочу кричати,
витягую гаманець без грошей,
очі, окреслені чорним.

Біля риб хочу кричати,
жіночі принади,
якими розпороли мені живіт
від зябер до хвоста.

 

 

 

Додому ніколи

Знову зависає загибель у повітрі,
непевність у легенях, ледве стою.
До себе гірка огида.

У сморід, у рибу та м’ясо,
додому ніколи не повернуся.
У товщі повітря ясно, безхмарно,
лиш колеться блиском вода.

Може цю руку, пропахлу їжею,
шукатиму в прозорому холоді,
рухатимусь її руслами,
хворобливий, прозовий.

Подобається — даю знати, а ні — то ні,
невпевнений і недобрий.

 

 

 

Рятівник

Я не закінчуюся, за межею терпіння, —
з мерцем у голові.

 

 

 

 

Північне місто

Я така, що змішую лють із водою,
викопую з-під землі зворушення, вереск,
червону помаду розмови,
порожню бляшанку спогадів.
Нарешті буду пахнути самопевністю
і самоповнотою,
яку розгублюю в посмішці.

Увійшла, ніби жінка, в межах повноважень
свого всезалежного тіла,
і не виходжу жорстоко, не володію собою,
цвях забиваю у шкіру.

Непорушний, цигарка знервована, врешті,
ніби свободи так довго чекав.
І лоскіт легень.
І музика без тяжіння.

Говорю до тебе тихо,
кажу, втративши розум
від алкогольного міста.

 

 

 

Вже мерці

Відмовився від зустрічі,
бо вони вже мерці
в густому отруйному димі.

Пожежник відпочиває,
відкорковує жовтий колір,
гортає готовий текст,
правопис простий і зрозумілий.

Маленьке тіло
на вогнетривких рукавицях.

 

 

 

Клич мене, клич

Невеликі зворушення:
осінь надто високо синіє, гігантський канал зв’язку,
що відкривається, цигарка, що довга й міцна.
Кричи, кричи, одягайся в червоне,
коліна до холоду переспрямовуй,
приваблива смаком.

Зворушує електричний струм тіла,
вперта обмеженість едукації,
безсловесність пригожа.
Клич мене, клич, одягайся в червоне,
радосте тавтологічна,
радосте перетворення,
радосте повернення.

Зворушення мізерне,
все ж більше за шматок їстівного бога.

Морозиво істоти, зворушення пластикове,
сядь рівно заради повторення недомовок.
Ось і ти, ось і ти, одягайся,
пошвидш увиразнюй себе гнучким хребтом,
у тобі осінь, у нутрощах і відростках.

 

 

 

Парк, парк

Слово народу, за рогом чужа сліпота, спокій подалі, так.
Мову свою вимальовувати межами чи спрямуваннями?
Приземлений і ситий, у померлому парку недоліток
обирає супутниць лише чистими й невинними.

Парк смерті, час його доходить останку,
і серед його коріння — чорний залізний цвях,
і серед його тіл — низькі частоти збудження.

Ми ніколи не були тут, каже, і посмішка з лиця,
і якість його смертності нічим не покращиться,
ніколи не стане обов’язком. Коханки його — в’язкі,
і крики коханок — спасіння, і він собі сонний.
Дівчинка, у волоссі — волосся, у мозку — неспокій.

Не злися.

 

 

 

Відступаю

У цій ґалереї звільни мене
від стогону підлог, де моя музика — тло.
Я зберіг своєї зіпсутості та пияцтва для
твого розпрасованого простирадла.

Я соромлюся, хоча вже сп’янів,
і не розраховую на несвідому ніжність.

Твоя голова — пуп’янок,
і ти вибухаєш, мій дорогий друже. Невже
мертве мистецтво, що не пахне цигарками й горілкою,
здатне когось надихнути на твоє вбивство?
Збираю, збираю до торби свої прогріхи
і вітаюся перший.

 

 

 

Нерухомий

Ноги відкушують мені ноги,
мій дорогий друже, випивка заміцна.

Зішкрібати своє гівно з чужого обличчя,
цілувати себе, вити в порожню шклянку.

Місто без руху, між сідницями піт,
що підживлює танець, і ти прекрасний,
іржавий двигуне.

 

 

 

Пиятика

Горілка, ніби добра іграшка для інтелектуалів,
яким ніби байдуже до себе.
Прості речі, гріш і час, коли
я змінююся, змінюються теж.
Зусиллю мої гекатомби,
і поки горілка знаходить собі шлях
до моїх рецепторів радості,
я вже перевертаю всесвіт,
і спиняю ліричний бульдозер.

 

 

 

Ніколи не повернуся

Мій біль — бубон з моєї шкіри,
мій дім — розруйнована піхва.

 

 

 

 

На острові

Думаю, голова болить,
подразники вимикаю,
і розмова не вдається,
бо ні з ким говорити.

Грошей не залишилося,
думаю, ніби горло стискається,
риба, що її розчленовують,
її сірі нутрощі на столі.

У собі я, всередині — дівчинка,
помітити стать непросто,
їжа огидна й ословлена,
і хвилі письма беззмістовні.

Скроні треба розтирати,
пити Аполлінера повільно,
ніби холодний він і міцний,
ніби слова перевернуті,
ніби думаєш по-іншому.

Приніс би книжку –
нікого немає.
Острів геть голий, безлистий,
острів чорної води,
острів брудних крісел,
острів непорозуміння,
острів, коли нема часу,
острів похоті гарячої.

 

 

 

Квіткою

Шукаю зубну нитку,
спирт, отруту, кислоту,
щоб витравити пам’ять.

Я напружений,
спиратися щокою на долоню,
з голими ногами.

Досліджую тіло, —
рухаєшся, не рухаєшся.

Басова партія піхви
проросла кривавою квіткою
крізь мої сідниці.

 

 

 

Дім у холоді

Не сидітиму тут,
ніколи не повернуся під цей дах,
мій дім у холоді, де писати
нема простору.

 

 

 

Прості речі

Шапка на бік, поїсти,
презервативи, спати, солярка,
весілля.

Є таке, що марципан дівочого стегна
розходиться під пальцями,
а виручені за зраду вірші
глухнуть дизельним смородом.
Прискорення, що розігріває запал мого втручання
в чужі внутрішні органи,
набирає несподіваного запаху.
За те ненавиджу свою лють,
що мушу впиватися виділеннями
й не можу просто вимкнути
цю вбивчу програму.

 

 

 

Дивись на мене

Припинив небо, світло,
пристрасть драммашини
плаче за подарунками.

Низькі частоти
батьківської любові
широчіють,
у дівчат — широкі зіниці.

 

 

 

Таємницею

З котроїсь гори полум’я,
відкриваю рота, щоб його схопити,
пульсує та вигинається.

Чужа мова,
мене перевіряють на запах.

Рука з поліетилену,
що не вловлює перебіг тексту.

Я нічого тобі не скажу.

 

 

 

Зачекати

Як лялька, за котрою плачуть,
у болоті, непотріб у чужих очах,
спільнота ця, що їсть фраґменти мого тіла.

Тролейбус рівних можливостей,
напакований витонченими мерцями,
що зі слів словникових роблять собі цигарки.

Та сама спільнота,
що сама себе стримує від радощів.

Її знищення тривале,
я пам’ятаю.

 

 

 

Так убивають

Квітка-сирена, що належить недолюдкам,
запакована в гук і ґвалт.

Необтяжливо вбризкувати сім’я
до відкритого рота,
це місто — рот,
і рот визначає частотність та роздягає.

Каменем у голову,
каменем у голову, —
так у Тернополі
вбивають поетів.

 

 

 

 

У церкві

Я не знаю, що сталося.

Верх, низ, —
дорога крізь мокрий сніг,
що ночівлі не чекаю,
повернення туди ж,
у неокреслений олівцем
внутрішній запах,
у порожнину округлу,
що я в ній
тонконогою вчителькою,
що піхва в мене стиснена,
як стиснені зуби.

Швидкість повинна
забезпечити успіх.

У цій церкві з провислими нутрощами
кольорова ікона з тріщиною на верхній губі
вище одвірок захристя,
і ця церква —
вчителька вже нежива.

 

 

 

Не можу

На найвищому поверсі,
де говорити не можу,
виїхати не можу,
шляхи патрулюються,
і говорити не можу.

Як визначити,
чи потрібен я цій системі,
повній мерців, обварених, безволосих.

До тіл наближаюся боязко,
ледве бачу себе
в калюжі сечі
нерухомого.

 

 

 

Каменем

Любов моя — цинк, я спокійний.
Мій дім будують язичники,
їхні прутні, наче димарі на гутах,
виригують нутрощі правди.
Хлопчик, заплутавшись у собі, дивиться на матір,
котра носить стиґмати, котра неписьменна.

Церкво моя, оборонця ґвалтівників і шахраїв,
убивця натруджених рук,
під твою опіку стаю.

Вважай мене апостолом,
я ж переписую правду своєю дурістю,
змушуючи синів злягатися з матерями,
а чоловіків брати зброю. Це всім до смаку.

Стоїть потворний, а матір його ще непорочна.

 

 

 

Вороння

Віддалі, чорне птаство.
У подарунках, спостерігаючи
за словозміною, пишу
чоловічне.
Мотори, мотори.
Лише вороння залишається
жити на цих пристанках,
прикурює на заправках,
галасливе та горде,
без походження.
Чи існує музика
поза цією музикою,
чи існує щось банальніше за
їхні смаки та звички?

Щось дуже статеве
у цих постатях,
ніби їхні напрямки,
їхні авта-бляшанки
та пальці, пожовклі від диму,
суть надто важливими
для таких доріг, невиразних та другорядних.

Їхній вирій тут, під ногами,
батьківщина — звалища та рілля,
цигарка, притлумлена підошвою,
юна циганка, котра надто горда для випадкової любові,
і для котрої граматичний рід — проста формальність.

 

 

 

Хто це каже?

Солодкий ти мій,
чи я насмілився би розірвати ніжність твоєї мовчанки,
плідність твоєї шкіри,
колір гормонального тла,
твердь твоїх звуків,
горло консумпції,
напрям зневоднення,
хвороби електрики?

Хто каже? Хто
це каже? Хто?

 

 

 

Також відмирають

Хвоя — вікно до тривання
руйнівного та неправдомовного.

Стіл, просякнутий пивом,
ловить поверхнею вітер,
і хвилі його підмивають бетон узбережжя.

Пароплав — теж вікно,
до тіла незнайомого і роздразненого
розмовами й натяками.

Мій друже, що втонув у цих розмовах,
бо стать розмагнітилася,
і голова цього міста розламалася,
підмита дерев’яними хвилями.

Долоню свою забери,
стіл нечистий, липкий.

І кілька дерев,
що зеленіють, темніють,
і також відмирають.

 

 

 

Давно це говорю

Джерело для худоби,
не для людей. І кімнати для худоби,
не для людей. І хліб не для людей.
І дороги прямі не для людей.
Для худоби ці гроші й солодощі,
для неї одяг і золото. Для худоби
ці очі та пальці, ця ніжність і пристрасть
не для людей. Це худоба порушує
порядок речей, де закони підозри переважають,
де губляться поодинокі коханці,
де немає добрих шляхів і цілей немає.

Давно це говорю, давно.

 

 

 

Церква

Вода, вода.
Імперська оранжерея твоєї піхви, мій дорогий друже,
творить і світ, і післясвіт, обіймаючи мене по-сестринськи.
Кістлява стопа спокуси встряває в одвірках,
і день розпалюється терплячим батьком.

Ми рухаємося повільно, як океанські черепахи,
ковтаємо словесний слиз, перехоплюємо погляди
засліпленого та лінивого натовпу, котрий призвичаївся молитися
до твоєї пізди, твого цнотливого храму.

 

 

 

Завтра немає

Чоловік, настромившись на сходи,
поволі сповзає донизу, покашлюючи.

Завтра немає,
лише кашель сьогодні,
мінімалізований до ритму бездіяльності,
допоки сходи проходять
стравоходом угору.

 

 

 

Тобою керували

Психічний час, так,
у вівторок, чи швидше,
посувається для тих,
що залишилися наодинці
зі своєю ненавистю
до колишньої непорушності
та керованості.

Тобою керували, кажу,
тепер це розумієш.

 

 

 

Чоловік, розповідь

Найсильніше, найбільше,
що спіткає, через його розповідь.

 

 

 

Хто?

Я тобі не зізнався, імпотент.
Прийдеш у дім крику, тебе випхали пахощами і спермою.

Дерева, дерева, дерева, дерева, дерева,
дерева, дерева, дерева, зимові дерева.

Ти кажеш, горло шкляне? Пряма кишка,
наче виточена з червоного дерева, наче птах,
наче кісточка винограду, тепла та вдячна? Ти кажеш,
не встоїш перед оголеним чолом
чоловічої сили? Вийшов посцяти.

 

 

 

Втонув у розмовах

Я тобі поміж пальці, птахи листопадові,
бо всі розповіді — про стадо,
поділене надвоє статтю чи голодом.

Поміж стегна не падаю,
бо гублю розповідь, знаєш,
що тоді стать?

Не ставай поміж мною та іншими,
як усі розповіді,
горло тремтить, і захлинається стать.

Не розумію, що поміж твоїми листами,
чи не розповіді про серце,
котре з’їм, коли я без статі.

 

 

 

 

У клітці

Мені двадцять п’ять, кажу,
я — чорний крук у клітці.

 

 

 

Я не знаю, що сталося

Не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима,
не очима ти бачиш мене, не очима.

 

 

 

 

Безбарвної неволі

Несамостійні висновки про навколишні спокуси
переливають зі шкла в духовний пластик синьої церкви,
на котрій замість золота жовті булатні фалоси нового часу.
Що за час? Час вологи чужорідних жартів
і мене, також неживого.

Руки, проривні задньоязикові,
впихають у нутрощі церкви свої кістяні осердя.
Відповідай, промерзла калюжо дівочого мозку,
прикросте білої спини, задухо між стегон!

Але кому тут потрібен
білоруський присмак безбарвної неволі,
що лише жовті панчохи виправдовують мовчанку
завбільшки як залізничний вокзал?

 

 

 

У подорож

Ось він, розрахунок траєкторії від себе до себе.
Як добрий виноградар, вирощую свою радість без води та землі,
я викохую свою лозу, і вона — з посмішок,
і я проклинаю тебе, рятівнику.

Чи ти знаєш, що ти лише іграшка на одну ніч?

За високими дверима університетів нема тебе,
за ґратами білоруських в’язниць нема тебе,
за кров’ю з носа, за мозком розбитим,
за відірваними ногами.
Тебе нема під каменем, нема в годиннику,
нема в черевиках, і нема без черевиків.
У тонкому голосі школярки,
у сльозах дружини, нема у смерті,
нема в розгубленості, нема в покаранні,
нема в ритмах музики, нема в горілці.

Нема у війні, нема в двигунах,
і нема в післявибуховій пустці,
нема в мовчанці після злягання,
нема в розмові з професором,
нема в холодильнику, нема в теорії,
нема й не буде в бетоні чи цеглі,
нема й не буде в легенях шахтаря,
нема й не буде в піхві,
і в мені нема, і нічого святого не продукую.
Тебе не проковтують разом зі спермою,
лікарі не викидають тебе разом з апендиксом.

Іграшка на одну ніч, спаситель від порожнечі,
пожежник у тіарі, причастя від людськості,
зізнання в радості, покаяння за щастя й невимушеність,
спокутування вірності й цноти.

Без тебе, без тебе виряджаюся
у подорож пилюкою.

 

 

 

 

Ніхто не чує

Приїду,
коли зустрінеш.

 

                                               Україна-Польща, 2015-2017.

 

yuryzavadsky.com